маленький вступ:
1. Платон "Держава "
2. Апостол Павло "Послання"
3. К. Поппер "Відкрите суспільство та його вороги"
суть проблеми:
наслідування елліниcтичної культури(і більшою мірою - вчення Платона)у
християнстві.
послання апостола Павла - як дежавю після прочитання "Держави" Платона.
звичайно, у Павла відсутня платонівська систематизація, але багато
критичних висновків(до речі, без жодного обґрунтування або посилання на
витоки) - навіть не дублюють - повторюють висновки Платона, але
застосовані вже до духовної сфери буття людини.
зазначу декілька цікавих моментів:
1. Держава - Церква
за Платоном(книга 4) - найвищою цінністю, що має людське суспільство, є
Держава, яка над цим суспільством - і над кожним її окремим елементом -
знаходиться. і що не Держава має прислуговувати індивідам(як це логічно
і має бути, оскільки Держава є синтетичним винаходом людей, що
гуртуються задля певних цілей і з того гуртування мають певний зиск,
хоча саме про це Платон і веде мову в першій книзі Держави), а навпаки
- досконала держава-ідеал(ідол) є ціннішою за будь-яку людську істоту.
те саме і в тих саме словах ми читаємо у Павла - про Церков. хоча у
самого Христа не знаходимо жодного формального визначення такі духовній
сутності, як церква. натомість сказане Христом - "...де двоє або троє
зберуться в ім'я моє..."
2. Суспільний поділ
платонівська держава об’єднує в собі низьку класів, що має вертикальну
градацію філософи-правителі, воїни-охоронці, звичайні люди(ремісники) і
раби(останні, власне, навіть за людей не вважаються)(див. книги 4-6).
ці сходини суспільства є незмінюваними і даними як такі(від природи).
Павло каже про іншу градацію - духовну, вводячи штучно поняття
дарів(Рим. 12:6-9, 1 Кор 12), яка знову ж таки має вертикальний поділ.
розгляду "світської" влади Павло присвячує цілий розділ (Рим.13),
натомість Христос сказав дуже просто "Цезарю-цезареве"(і теє власне
йшлося лише і лише про грошові відносини).
бо то не є секретом, що вся церковна ієрархія - хай навіть
термінологічно - запозичена з державної ієрархії грецької та римської
держав, і більшість церковних термінів позначали трохи інші речі, ніж
це трактується зараз.
2.Закон.
для успішного функціювання Платонівської Держави необхідним є
додержання її мешканцями законів, що мають надлюдське
походження(принаймні для тих, хто не належать до стану
філософів-управителів).
Павло досить сильно акцентує увагу на "законах", при чому саме в
платонівському контексті(хоча у Павла розуміння сутності "закону"
сильно розмазане, що призводить до низки незрозумілих софізміф - див.
послання до Римлян 3:27-31, 4:15). якщо ж згадати Христа - то сказане
ним є більш "благою звісткою", аніж консервованою вимогою дії(власне,
"законослухняність" стала христові у докорі фарисеям у жорстокосерді,
яскраве підтвердження - оповідь про самарянина(Лука, 10:30-37)).
3. Гріхопадіння.
Цементуючим розчином цеглин платонівської держави є поняття
«справедливості»(що собою являє ця справедливість насправді – див. К.
Поппер, розділ 6). Цементуючим розчином Павлової держави стає поняття
гріха і пов’язаний з ним стан винності (Рим. 5:8) всіх людей перед
Богом. Обґрунтування цього твердження є справжнім міфом, який створює
Павло, аби всіх людей зобов’язати до покаяння та віросповідання, або –
до смерті. Базує Павло цей міф на розповіді про життя Адама та Єви,
хоча книга буття у перших 5 главах містить лише раз зустрічаємо слово
"гріх"(Буття, 4:7), і жодного визначення як гріхопадіння того, що
сталося з Адамом та Євою. І немає жодних підстав сьогоднішнє лихоліття
вважати наслідком гріха, а не наслідком покарання, що і саме по собі
було результатом не гріха, а непокори (а те, що людство існує понині –
факт часткової правоти змія, котрий сказав: ні, не помрете…(Буття,
3:4)).
аналізуючи здобутки еллінської цивілізації (що вражає масштабами свого
поширення та глибини впливу на розвиток європейської, а на сьогоднішній
день - і всесвітньої, культури), можна зробити висновок, що одним з
найяскравіших її проявів було вчення Платона, що, мов кров, заповнило
все тіло тієї цивілізації і по сей час продовжує живити людське
суспільство. однак в її глибинах є кілька проблемних місць, зерен,
повний розквіт яких - як і повний розквіт Платонівського вчення -
породжує монстрів, які людство мало змогу спостерігати чи не від часів
самого Платона.
це і лихоліття боротьби у суспільстві (демократичних, реформаційних
кіл з колами консервативними) сучасником яких був власне сам Платон,
загибель імперії Олександра Македонського, войовничі потуги і загибель
Римської імперії. Але більш страшним стали менш помітні наслідки -
проникнення платонівського вчення в духовні сфери суспільства і повне
їх заповнення – то часткового отруєння Церковного життя (боротьба з
єресями, розкол Церкви на два ворожі табори, середньовічний жах та
виникнення єзуїтства в католицькій церкві і прогресуюче невігластво та
перетворення в політичний інститут церкви православної), наслідки
практичного застосування якого в житті стали яскраво спостережуваними
лише в 20 столітті - як нацизм фашистської германії так і комунізм
радянського союзу. обидва ці зазначені монстри - розкриті квіти
платонівської "Держави" у політичному і суспільному житті людей.
тому виникає питання: чи не тих же згубних наслідків церква намагається
уникати на протязі свого розвитку - і чи не ховає вона ті наслідки?
можливо, певні проблеми буде подолано, якщо відмовитися -
відокремитися, вийти - з оболонки елінистичної культури.
І чи взагалі можливий перегляд канонізованих(ідеалізованих, майже
ідолозованих) текстів нового заповіту(третину якого складають послання
апостола Павла) та вивільнення Христового вчення від тієї культурної
форми, в яке його було одягнуто першими проповідниками? І замість того,
аби консервувати тексти, чи не має церква звільнити ідейність благої
звістки від форми, аби ті, власне вічні, ідеї прийнялася на кращих
здобутках сьогочасності?
|