До речі, мене дивує, коли кажуть, що "якщо не забув, пам"ятаєш про нанесену образу, значить - не пробачив". Що мається на увазі? Зовсім викинути з пам"яті? Не вийде, хіба що треба бути хворим на амнезію Чи, може, мають на увазі те, що ніколи більше тій людині про образу не нагадувати, поводитися так, ніби нічого не сталося, мати добрі стосунки ...

Winslet - Ви праві на 100%.

Дійсно, багато, я переконаний, що багато християн фантазують про свій духовний стан, відверто лукавлять, взагалі багато вдають бажаного за дійсне, а на справді не так.
Як п"ятидесятник, читав, що тут на форумі є декілька учасників. Чув на одному із зібрань(було лідерське служіння, 95% пастори церков і диякони), коли Дух Святий звертався до присутніх: "Не вчіть дітей моїх неправди". Тому проблема не так як: - "чи існує образа, чи не існує в житті християн"; однозначно так - існує образа., тільки у всіх вона проявляється в міру їхнього духовного росту. В церкву покликані грішники і я в тому числі, які спасаються святістю Христа("халявою", бо смертний вирок тільки по одній єдиній причині відмінено) і все життя ми духовно ростемо, з немовлят до духовно зрілих християн. Не можу і не маю права судити по собі будь кого, чи ще якось судити(Слово Боже по цій причині однозначне), а тому знаю, що ідеальних людей немає, є люди які хочуть рости, то вони ростуть, як апостол Павло каже: "Фил.3:12 Не тому, що я вже досягнув, або вже вдосконалився, але прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув був мене." і є, ті що не ростуть і їх влаштовує той справ справ що є, жалко таких, не хочу бути на їхньому місці.
Я помітив, що в багатьох випадках в церквах просто лукавлять, або обманюють. І це означення(враження) я особисто відношу також відношу до питання образи.

Частково згідний, але лише частково. Я впевнений, що є такий стан християнина, коли його образи просто не зачіпають. Його дух закритий до образ.

Я не згідний з думкою яка дозволяє ображатися. Так це природньо, але й всякий гріх для Адама, який живе у нас, є природнім. Ми повинні чітко усвідомити що ображатися це гріх і не перекладати вину на тих хто ображає (тут, до речі, ще один гріх появляється - осуду). Коли ми ображаємося, тобто не прощаємо, тримаємо в серці образу, то ми грішимо а не хтось інший. І цей гріх є одним з найважчих гріхів. Христос порівнює такий гріх з братовбивством. І дійсно, ображаючись на брата, ми його духовно вбиваємо, наносимо рани, які потім дуже довго заживаються і залишають слід на все життя.
Також не згідний з тим, що образу можна памятати. Не згідний з тим що образи не можна забути. Можна. Буквально вчора я розмовляв з одною сестрою, яка пережила близьке спілкування з Богом, вона мені сказала: ти уявляєш, я навіть не памятаю хто мені щось погане зробив, Бог з моєї памяті це витер. Коли Бог нам прощає, Він стирає з нашої памяті всі образи, бо якщо ми не простимо людям, то й Бог не може простити нам. А повнісю простити, це і означає не памятати. Коли Бог нас прощає, Він, написано, вже ніколи нам не згадає наші гріхи, тобто Він їх забуває, те ж саме повинні робити і ми. Прощайте - і буде вам прощено.

З цим я згодний. Забути образу, особливо, якусь болючу важко... І то зовсім не означає, що людина не пробачила. Можна пробачити, але ж біль то лишається...

Отож. Як-то в народі кажуть: "Все прощається, та не все забувається".

В англійські мові слово простити (to forgive) має те ж значення що забути. Англомовні говорять "забуть мені". Ці два поняття тотожні: не можна простити, але не забути. Бог наші гріхи простив (забув) і ніколи не згадає.

Якщо насправді пробачити, болю не залишається. Память про вчинок, подію, але не біль.

Я згоден з Братиком. Якщо є образа, то по тому ми знаємо, що ми не простили... і Бог не простить наші гріхи.

Я пригадую, як одному християнину інші говорили: "Як ти можеш з ним спілкуватися, як ти можеш... він тобі таке зробив, він тобі те... а ти? як ти можеш, ти що забув?"
І справді, ми - недосконалі, але це не значить, що Бог нам простить, коли ми не простили ближньому!

А ще написано (по памяті): коли ідеш на зібрання і маєш щось на брата свого, піди, примирися з братом своїм, і тоді приходь.

Дуже цікаве обговорення. А найцікавіше, що кожен, хто тут висловив свою думку має рацію. І об'днує всі позиції висловлювання NELC:
Ну, справді так, бо написано:

І я, браття, не міг говорити до вас, як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні. Бо коли заздрість та суперечки між вами, то чи ж ви не тілесні, і хіба не полюдському робите? (1Кор.3:1-3).

Тому правильно написав Тарас, маючи на увазі духовного християнина:


Звідси зрозумілою є і позиція Winslet, яка й збагнути не може, як можна забути образу:
Бо не може християнин відразу вирости в духовну, дорослу людину, а для немовлятка у Христі - це нормально для її зросту ображатися, а тоді боротися з наслідками образи, намагатися забути біль...
Тому це питання, питання, наскільки людина ображається, є яскравим показником її духовного зросту. А в церкві завжди є люди різного зросту...
Але не думайте, що це дуже легко зрости до такого стану, щоби вже перестати ображатися. Це означає одне: що Господь провів цю людину через такі великі випробування (образи, зневагу, насмішки тощо), що вона вже перестала сприймати їх, а захисток шукає тільки в Господі. Тобто, як сказав Тарас, серце її стало закритим для образ.
А це дуже нелегкий шлях, який усім нам належить пройти, улюблені Господом. Кому більше, кому менше, у міру сил...
Тож кріпіться Господом, зміцняйтеся Його благодаттю, зростайте в міру віри, і хай Христос береже наші серця від образ

Я Іване, коли писав про закритий дух, та про те, що образи можуть нас зовсім не зачіпати, я мав на на увазі не те, що в нас від образ мозоль, що ми до них звикли, і тому вони нас не зачіпають. Я мав на увазі те, що ми можемо просто закрити свій дух (звичайно для цього треба мати духовну силу, яку можнаотримати від щирого, неформального спілкування з Богом) і образи просто не зможуть проникнути в нашу душу і засмутити наш дух. До цього варто стремитися. Написано, що хто володіє своїм духом, той кращий від завойовника міста.

Розглянемо наприкладі три випадки, як може людина відреагувати на образу:
Напр., мені хтось сказав, що я маю невірні поняття, заблукав, і на таких покаяння вже нема!!!
1) образився (і образи не скриваю), бо він не мав права таке казати;
2) образився, але розумію, що ображатися гріх, тому вдаю, що він мене тим не зачепив;
3) шукаю причину: чому він так сказав? може я справді не правий... а якщо я правий, то значить він не правий, а якщо він помиляється, то чого на таких ображатися?

І взагалі, я так думаю, що образити можна лише горду людину, яка вважає, що вона щось значить, що має певні знання, що вона спасенна, що краще розуміється на чомусь.
А щоб образити людину смиренну, яка вважає себе за ніщо - важко уявити, щоб така людина на когось за щось образилась!

В першому варіанті криється гріх осуду, в другому - прикриття гріха а не перемога над ним, третій варіант, мабуть, правильний.

Це вже питання, яким чином людина духовно зростає. Духовні речі мають свій чіткий порядок. Немовлятко у Христі цілком щиро переконане, що образи - це нормальна реакція на несправедливий вчинок ближнього. Коли образи, гнів, заздрість у серці - це ознака духовного зросту людини, яку потрібно кормити ще молоком, а не твердою їжею. Це - один духовний стан, початковий стан духовного немовляти.
Але проходить деякий час і згодом людина, читаючи Слово Боже починає розуміти, що будь-які образи є гріхом. І хоч вже й розуміє це, але якщо духовно не зростає, то опиняється в іншому стані, який ап.Павло так описує: Ви бо за віком повинні б бути вчителями, але ви потребуєте ще, щоб хтось вас навчав перших початків Божого Слова. І ви стали такими, яким потрібне молоко, а не страва тверда. Євр.5:12. Бо тільки читаючи Біблію, пізнаючи таємниці Божі, неможливо вирости у людину духовну, серце якої закрите для образ. Тут потрібно ще щось. Ось і виходить така ситуація, яку змалював NELC, говорячи про лукавство, коли віруюча людина розуміє, що це зло, але робить, не маючи сили позбутися. Хоч я не вважаю таку духовну ситуацію лукавством. Це - духовний стан, коли зупиняється духовний ріст, коли людина вже дуже багато "знає", і не сприймає у своє серце живе Слово Боже, яке здатне судити думки: Про це нам би треба багато казати, та висловити важко його, бо нездібні ви стали, щоб слухати. Євр.5:11. Тобто, така людина знов стає немовлям, яка багато знає, але не розуміє духовних речей, тому що не пережила їх, не пройшла через випробування, через насмішки, через злобу... не пройшла дорогою Христа.
Тому мова тут йде не про якийсь мозоль, а про необхідні умови духовного зростання, без чого людина не може зростати духовно. Саме таким чином виробляються духовні чуття (чувствования - рос.):А страва тверда для дорослих, що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло. або російський переклад:у которых чувства навыком приучены к различению добра и зла (Євр.5:14)
А вже тоді, коли людина трошки зросла, наступає такий стан, коли людина у складних ситуаціях ховається у Господі, як у міцній твердині, і Він береже її дух від злоби і образ. Ось тоді при Божій допомозі, дух не оскверняється образами. Але цього треба не просто прагнути (хоча для початку і досить наших прагнень і бажань, які бачить Господь), до цього потрібно зростати духовно, не лише вникаючи у Слово Боже, а й практично йдучи Христовою дорогою. Нехай ніхто не думає, що дорога Христова встелена лише квітами. Але хто має добре бажання, святі прагнення і устремління, то Господь проведе його цією дорогою та не залишить у труднощах і випробуваннях.